Дерево, про яке йтиметься у нарисі, не схоже на інших представників хвойних. Передусім тому, що воно не вічнозелене, а літньо-зелене і на зиму скидає хвою. Щороку навесні модрина одягає нові світло-зелені шати.
Це однодомне дерево (є чоловічі та жіночі особини), заввишки до 35-50 м, діаметр стовбура досягає 1 м. Крона модрини у молодих
дерев конусоподібна, з віком вона стає циліндричною чи ширококонічною. Хвоя росте пучками (по 20-60 хвоїнок у кожному), вона вузька, лінійна і дуже м'яка, не колюча. Перед осіннім скиданням хвоя жовкне, тоді крізь ніжну жовтизну просвічують шишки рослини. Стовбур модрини одягнутий у товсту кору, в старих дерев вона бурувато-бузкового кольору. Кора — чудовий захист від лісових пожеж, тому модрина часто виживає навіть після сильного вогню. Квітки модрини запилюються за допомогою вітру, зазвичай запилення відбувається у травні-червні. Середня тривалість життя дерева 300-400 років, але окремі екземпляри доживають до 800-1000 років.
Завдяки швидкому росту і мереживній кроні, влітку — зеленій, а восени — золотаво-жовтій чи жовтогарячій, модрину часто висаджують у парках і вздовж доріг у середній смузі Росії та по всій Україні. У Сибіру модрина — основна лісоутворювальна порода. Деревина у неї дуже важка, міцна, стійка до гниття. Достатньо сказати, що Венеція побудована на модринових палях.
Хвоя модрини містить ефірну олію, вітамін С, мікро- та макроелементи.
Як лікарський засіб застосовують настій хвої, що має антицинготні властивості завдяки високому (до 300 мг%) вмісту аскорбінової кислоти. Цікаво, що на південних і східних схилах хвоя дерев містить більше вітаміну С, ніж на північних та західних. У хвої, яка відмирає, вітаміну майже немає.
Раніше корінне населення Сибіру використовувало в їжу соковитий білий камбіальний шар, який міститься під корою. Його знімали у вигляді довгих стрічок, подрібнювали та варили у воді, а перед вживанням страву розбавляли кислим молоком.
Пилок модрини збирають бджоли для приготування білкового корму — перги.